Закон України «Про акціонерні товариства». Питання доцільності та результативності його прийняття

Закон України «Про акціонерні товариства». Питання доцільності та результативності його прийняття

Андрій Боднарчук, юрисконсульт АО "Адвокатська компанія "Соколовський і Партнери"

В цій публикації викладені питання доцільності та результативності прийняття Закону України "Про акціонерні товариства"

Питання про необхідність прийняття спеціалізованого нормативного акту, який би забезпечив належне правове регулювання суспільних відносин пов'язаних із створенням діяльністю та припиненням акціонерних товариств в Україні постало вже досить давно. Так Закон України "Про господарські товариства" був прийнятий ще у 1991 р. і вже давно не відповідає ні сучасним вимогам ринкового регулювання господарських відносин ні світовим стандартам корпоративного управління. Недосконалість окремих норм цього Закону спричинила, як відомо, чимало порушень прав акціонерів та призвела до захоплення контролю над підприємствами за посередництвом нецивілізованих та непрозорих схем.
Відтак на завершення неоднарозових спроб прийняти в Україні спеціалізований закон в галузі корпоративного управління 17.09.2008 року у Верховній Раді України був прийнятий законопроект під номером 514-VI «Про Акціонерні товариства». Згідно п. 1 Прикінцевих та перехідних положень Закону «Про Акціонерні товариства » він набув чинності 30 квітня 2009 року.
Однак, якщо необхідність прийняття закону "Про акціонерні товариства"вже не викликала сумніву, то після набуття чинності останнім, логічно, постало ще одне питання: чи прийняттям цього Закону, досягнуто цілей які перед ним були поставлені?
Для того щоб дати відповідь на це питання необхідно провести аналіз окремих положень Закону України "Про акціонерні товариства".
Згідно ч.4. ст.3 Закону Про АТ передбачає, що повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинне містити назву його типу (публічне чи приватне) і організаційно-правової форми (акціонерне товариство), при цьому публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій, а приватне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій.
Очевидним є дублювання положень чинного ЗУ «Про господарські товариства» та ЦК України. З урахуванням того, що змістовне навантаження поділу АТ на публічні та приватні збігається із передбаченим в законі "Про господарські товариства" поділом АТ на відкриті та закриті, постає практична незручність у використанні скорочених форм нових найменувань типів (ПАТ та ПАТ) товариств.
Окремої уваги заслуговує ч. 2 ст. 7 Закону, якою передбачено порядок визначення ринкової вартості емісійних цінних паперів акціонерного товариства. Видається, що таке нововедення носить позитивний характер, оскільки з одного боку спрямоване на захист інтересів потенційного покупця таких цінних паперів, а з іншого - на захист інтересів самого АТ, шляхом недопущення розпродування його акцій за заниженими цінами.
Однак вже ч.2 ст. 22 Закону про АТ, норми якої теж регламентують порядок розміщення акцій товариства, викликає деякі непорозуміння. Так ч.2 ст. 22 передбачає, що АТ не має права розміщувати акції, за цінами нижчими від їх номінальної вартості. Видається, що така норма не завжди буди діяти на захист інтересів Товариства, до прикладу, на сучасному етапі розвитку вітчизняного ринку цінних паперів, ринкова вартість акцій часто змінюється, в таких умовах не виключено, що вартість акцій окремих АТ може знизитись нижче їх номінальної вартості. Як за таких ринкових умов, Товариство повинно спонукати потенційних інвесторів купувати акції Товариства по ціні їх номінальної вартості - невідомо.
Не новими є положення закону «Про Акціонерні товариства » в частині, яка стосується збільшення статутного капіталу товариства. Проте Розділ III. КАПІТАЛ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА цікавий іншими своїми положеннями, так скажімо ч.3 ст. 14 передбачеє переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково розміщуються товариством, ст. 16, - акціонерне товариство в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, має право анулювати викуплені ним акції та зменшити статутний капітал або підвищити номінальну вартість решти акцій, залишивши без зміни статутний капітал. В комплексі закріплення таких повноважень дозволить впродовж певного часу сконцентрувати капітал товариства в руках обмеженого коло осіб, тобто дозволить позбавитись від міноритаріїв.
Таким, що викликало чималий ажіотаж навколо закону «Про акціонерні товариства», було питання присвячене порядку виплати дивідендів акціонерного товариства. Так, на стадії прийняття Закону, в засобах масової інформації з'являлися висловлювання (видається, що осіб зацікавлених у його прийнятті), на предмет того, що цим Законом нарешті вирішена проблема виплати дивідендів акціонерам. Проте детальний аналіз положень розділу VI коментованого закону приводить до дещо інших висновків.
Так відповідно до ч.2 ст. 29 Виплата дивідендів здійснюється з чистого прибутку звітного року в обсязі, встановленому рішенням загальних зборів акціонерного товариства у строк не пізніше шести місяців після його закінчення. Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за акціями кожного типу та/або класу приймається загальними зборами акціонерного товариства. Але вже з ч. 2 ст. 32 Закону можемо побачити, що питання про затвердження розміру річних дивідендів (п.15 ч. ст. 33) не входить до числа обов'язкових до розгляду на порядку денному Загальних зборів. Окрім того, ч.1 ст. 30 визначено, що Акціонерне товариство не має права здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у разі, коли:
• звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встановленому законодавством порядку;
• товариство має зобов'язання про викуп акцій відповідно до статті 66 цього Закону;
• власний капітал товариства менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю;
• поточні дивіденди за привілейованими акціями не виплачено повністю.
Тож можемо побачити, що закон «Про акціонерні товариства» не лише не містить прямої, імперативної вказівки на обов'язок товариства проводити щорічну виплату дивідендів (адже рішення про виплату дивідендів приймається загальними зборами АТ і відповідальності за неприйняття цього рішення Законом не передбачено),а й норми Закону, що стосуються виплати дивідендів сформульовані таким чином, що залишають можливі шляхи для їх обходу. До прикладу: рішення про виплату дивідендів приймається Загальними зборами АТ; до порядку денного Загальних зборів питання про затвердження розміру річних дивідендів не включено; відповідно до ч. 6 ст. 42 Загальні збори не можуть приймати рішення з питань, не включених до порядку денного, - в своїй сукупності всі перелічені вище обставини дають АТ достатні правові підстави для того, щоб не здійснювати виплату дивідендів.
Щодо процедури організації та скликання Загальних зборів акціонерів, в контексті коментованого Закону, то вона і надалі залишається складною, клопіткою, і не позбавленою окремих недоліків. Так, зокрема, прийняття рішення про анулювання викуплених акцій відноситься до виключної компетенції як Загальних зборів так і Наглядової ради. За описаних обставин видається доцільним керуватися ч.3 ст. 52 Закону відповідно до якої, - питання, що належать до виключної компетенції наглядової ради акціонерного товариства, не можуть вирішуватися іншими органами товариства, крім загальних зборів, за винятком випадків, встановлених цим Законом. Проте, з іншого боку, в нормативному регулюванні відносин пов'язаних із скликанням та проведенням Загальних зборів є і деякі позитивні зрушення, оскільки Законом встановлені строки та черговість вчиненя певних дій, а також визначено вимоги до змісту окремих документів, котрі мають відношення до проведення загальних зборів.
Цікавими є положення Закону, що сторсуються порядку створення Наглядової ради АТ. У відповідності із положеннями ч. 1 ст. 51 Наглядова рада створюється як орган, що здійснюватиме захист прав акціонерів товариства, і в межах компетенції, визначеної статутом та цим Законом, контролюватиме та регулюватиме діяльність виконавчого органу товариства. В ст. 53 Закону зазначається, що члени наглядової ради акціонерного товариства обираються з числа фізичних осіб, які мають повну дієздатність, шляхом кумулятивного голосування (п. 9 ст. 2 Закону, кумулятивне голосування - голосування під час обрання органів товариства, коли загальна кількість голосів акціонера помножується на кількість членів органу акціонерного товариства, що обираються, а акціонер має право віддати всі підраховані таким чином голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами). Варто зазначити, що у нормативних актах присвячених корпоративному управлінню європейських країн, - основною метою запровадження процедури кумулятивного голосування є захист інтересів міноритарних акціонерів, котрі в результаті цього отримують можливість мати свого представника у наглядовій раді. Проте закріплений новим Законом механізм кумулятивного голосування дещо відрізняється від загальноприйнятого стандарту і тому не здатен виконувати притаманні йому функції. Очевидно, що внаслідок такого голосування ті акціонери, котрі володіють значними пакетами акцій зможуть забезпечити собі переважаюче представництво в наглядовій раді акціонерного товариства. Видається, що запроваджений Законом описаний спосіб формування наглядової ради товариства на практиці буде використовуватися не інакше як з метою усунення міноритарних акціонерів від участі в управлінні товариством.
Більше того,в абз 1 ч. 1 ст. 53 Закону вміщена норма, відповідно до якої загальні збори товариства можуть установити залежність членства в наглядовій раді від кількості акцій, якими володіє той чи інший акціонер. Виходячи з положень ст. 53 Закону, не виключена ситуація, коли Загальні збори товариства встановлять певну «планку», і всі акціонери, котрі володіють акціями в кількості меншій за встановлену загальльними зборами не зможуть бути членами наглядової ради. Цією ж нормою нівелюються положення абз. 2 ч. 1 ст. 53 відповідно до якої членом наглядової ради може стати будь-яка фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність, та одночасно порушується ідея входження до складу наглядової ради незацікавлених осіб, котрі повинні були забезпечувати об'єктивний та неупереджений контоль за діяльністю товариства.
В новому законі передбачено і механізм захисту прав акціонерів в разі придбання контрольного пакета акцій третьою особою. Відповідно до ч.1 ст. 65 Закону особа (особи, що діють спільно), яка придбала 50 і більше відсотків простих акцій товариства протягом 20 днів з дати придбання контрольного пакета акцій зобов'язана запропонувати всім акціонерам придбати у них прості акції товариства, крім випадків придбання контрольного пакета акцій у процесі приватизації. Слід зазначити, що така новела Законодавця носить двозначний характер: з одного боку забезпечує захист інтересів існуючих акціонерів, але з іншого - може мати і негативні наслідки для самого товариства, оскільки останнє в силу дії цієї норми може втратити свою інвестиційну привабливість.
Закон передбачає також гарантії захисту інтересів дрібних акціонерів у разі прийняття загальними зборами певних рішень. Так відповідно доч.1 ст.66 кожний акціонер - власник простих акцій товариства має право вимагати здійснення обов'язкового викупу акціонерним товариством належних йому голосуючих акцій, якщо він зареєструвався для участі у загальних зборах та голосував проти прийняття загальними зборами рішень про:
• припинення (крім ліквідації) товариства, зміну його типу з публічного на приватне;
• вчинення товариством значного правочину;
• зміну розміру статутного капіталу;
• незастосування переважного права акціонерів
Звичайно слід оцінити наміри укладачів Закону, які передбачили механізми захисту прав акціонерів, але в результаті аналізу окремих положень Закону простежується тенденція відповідно до якої «право вимагати здійснення обов'язкового викупу акціонерним товариством належних акціонеру голосуючих акцій» виявляється чи не єдиним способом захисту прав дрібних акціонерів. Усе це наштовхує на висновок, що згадані норми насправді прийняті не на захист прав міноритарних акціонерів, а на поступове позбавлення від міноритаріїв та концентрацію активів товариства в руках вузького кола осіб.
У підсумку, з метою об'єктивної оцінки Закону України «Про акціонерні товариства» слід зазначити, що необхідність у прийнятті такого нормативного акту постала вже давно. Прийняття Закону дійсно внесло деякі позитивні нововведення спрямовані на захист прав міноритарних акціонерів, правову захищеність інвесторів, впровадження механізмів контролю за діяльністю товариства з боку акціонерів, розширення компетенції контролюючих органів тощо. Проте одна з ключових проблем, яка існує в законодавчій регламентації відносин між акціонерами та акціонерним товариством - врегулювання порядку виплати дивідендів, - так і не була вирішена. Окремі положення Закону спрямовані на усунення дрібних акціонерів від участі в управлінні товариством; деякі норми Закону не узгодженні між собою та не відповідають світовим стандартам корпоративного управління. Таким чином, з тим щоб не звести на нівець усі позитивні сторони цього закону, привести вітчизняне законодавство у відповідність до світових стандартів, було б виправданим розвинути деякі положення закону, більш детально виписати новели, узгодити статті закону між собою, а також привести у відповідність із новим законом окремі положення Цивільного та Господарського кодексів.